Strona główna > Warto poczytać > Teksty > Polacy Ukraińcy. Mity, plotki i fake news'y

Bookmark and Share

UPA to jedynie zbrodnia na Polakach na Wołyniu

(2019-07-03)

PL / UA


UPA to jedynie zbrodnia na Polakach na Wołyniu.
UPA to jedynie walka z Sowietami o niepodległą Ukrainę.


Tak sformułowany mit to teza wąskiego środowiska badaczy. Mit upowski dotyczący Wołynia jest tylko fragmentem historii Ukraińskiej Powstańczej Armii.
UPA powstała na początku 1943 roku właśnie na Wołyniu z inicjatywy Organizacji Ukraińskich Nacjonalistów frakcji Stepana Bandery.

Historia UPA to nie tylko Wołyń. Dla Polaków to wyłącznie na trauma, bowiem zbrodnia wołyńska była jedną z największych zbrodni w okresie II Wojny Światowej popełnionych na polskiej ludności, podobną jedynie do pacyfikacji Woli podczas Powstania Warszawskiego.

Poza tym przez wiele lat po roku 1944, kiedy Polska stała się krajem komunistycznym, zbrodnia na Wołyniu była tematem tabu. Dopiero w latach ’80 i po przełomie ustrojowym zaczęto o tym mówić, aczkolwiek dla środowisk rodzin związanych z Wołyniem zawsze było mało. Wciąż jednak podnosi się wątek Wołynia w kontekście ludobójczej działalności UPA z żądaniem oskarżenia całej organizacji jako formacji ludobójczej.

Tutaj pojawia się druga perspektywa — strony ukraińskiej. Od kilku lat, szczególnie po Majdanie i po wybuchu wojny z Rosją temat UPA stał się tematem mitu założycielskiego nowej polityki historycznej państwa ukraińskiego. Podstawą tego mitu jest pokazanie bohaterów organizacji fromacji zbrojnych, które walczyły o niepodległą Ukrainę ze Związkiem Radzieckim, ale miały również wkład w walkę przeciwko niemieckiemu okupantowi. O Polakach też się wspomina, aczkowiek o Wołyniu mówi się bardzo niewiele, próbując określać tamte wypadki mianem wojny polsko-ukraińskiej, stawiąc znak równości między działaniami AK i UPA, mówiąc o tym, że to była wojna wewnętrzna dwóch podziemnych organizacji, w czasie której cywile ginęli po obu stronach.

Ze strony polskiej działalność UPA związana z walką o niepodległość Ukrainy przeciwko Sowietom jest mniej istotna.
Każda ze stron skupia się na własnych krzywdach i własnych ofiarach. Jest to element konfliktu pamięci i odbioru tamtych wydarzeń przez dwie społeczności w swoim czasie skonfliktowane. Siłą rzeczy odbiór i interpretacja będą rózne. Każda ze stron dobiera sobie do polityki historycznej odpowiedni fragment historii. Dla strony polskiej jest to Wołyń, a nie działalność UPA w całości. Rzadko wspomina się, że ostatnia grupa związana z UPA została rozwiązana w roku 1960 (!). Z kolei dla strony ukraińskiej wstydliwym tematem jest zbrodnia wołyńska. O niej się mówi, ale nie poświęca należytej uwagi, tłumacząc, że był to jeden z elementów działalności podziemia, że przez większość okresu działalności UPA walczyła z Sowietami a w czasie okupacji niemieckiej także przeciwko Niemocom.

Co ważne, jest grupa historyków po obu stronach, która stara się rozmawiać o czarnych kartach swoich narodów, o czarnych kartach formacji podziemnych, czarnych kartach konfliktu polsko-ukraińskiego.
Obraz badań naukowych nie przystaje do obrazu polityki historycznej. To są dwa rozbieżne światy. Warto pamiętać, że na codzień w przekazie medialnym mamy do czynienia nie z ustaleniami naukowców, nie z wiedzą opartą na źródłach histrorycznych, a z przekazem uproszczonej wersji historii, czarno-białym, zero jedynkowym, gdzie my jesteśmy dobrzy a ci drudzy źli.

Prawdą jest że UPA w dużej części swojego okresu działalności walczyła przeciwko Sowietom, walczyła o niepodległą Ukrainę, ale prawdą jest również że na początku swojej działalności powstała w zasadzie po to żeby walczyć przeciwko Polakom żeby oczyścić z ludności polskiej obszar uznany przez banderowców za etnograficznie ukraiński, gdzie miało nie być Polaków. Po przyjściu Sowietów sytuacja się zmieniła. Mamy wówczas przykład porozumienia między polskim podziemiem a ukraińskim w obliczu wspólnego wroga — obie strony doszły do wniosku, że to co działo się w końcowym okresie okupacji niemieckiej było bezsensownym rozlewem krwi, niczego nie przyniosło, nie ustaliło granic między obu narodami. Wręcz przeciwnie, kto inny zadecydował o tym jak polsko-ukraińska granica będzie wyglądała.

dr Mariusz Zajączkowski


dr Mariusz Zajączkowski — historyk, politolog, adiunkt w Instytucie Studiów Politycznych PAN oraz w IPN w Lublinie. Zajmuje się dziejami stosunków polsko-ukraińskich i działalności ukraińskiego podziemia na byłych i obecnych ziemiach Polski w okresie II wojny światowej i we wczesnych latach powojennych.




УПА – це лише злочин, здійснений на поляках на Волині.

УПА – це лише боротьба з совітами за незалежну Україну

Таким чином сформульований міф – це теза у вузькому середовищі дослідників. Упівський міф, який стосується Волині, – це лише фрагмент історії Української Повстанської Армії (УПА).
УПА було створено на початку 1943 року власне на Волині з ініціативи Організації Українських Націоналістів частини Степана Бандери.

Історія УПА – це не лише Волинь. Для поляків – це виключно травма, оскільки волинський злочин був одним із найбільших злочинів у період Другої світової війни, здійснений на польському населенні; подібною була лише пацифікація Волі під час Варшавського повстання.
Крім того, протягом багатьох років після 1944 року, коли Польща стала комуністичною країною, злочин на Волині був темою табу. Лише у вісімдесятих роках ХХ століття і на зламі конституційних змін про це почали говорити, однак для середовищ родин, пов’язаних із Волинню, завжди було цього мало. Але й надалі тема Волині піднімається в контексті людиновбивчої діяльності УПА з вимогою засудження всієї організації як формації, що вбивала людей.

Тут з’являється друга перспектива – української сторони. Упродовж кількох років, особливо на Майдані та після спалаху війни з Росією, тема УПА була темою засновницького міфу нової історичної політики української держави. Основа цього міфу – показ героїв організації збройних формувань, які боролися за незалежну Україну з Радянським Союзом, але мали також внесок у боротьбу проти німецького окупанта. Про поляків також згадується, хоча про Волинь говориться зовсім небагато, пробуючи окреслювати ті випадки назвою польсько-української війни, ставлячи знак дорівнює між діяльністю АК і УПА, говорячи про те, що це була внутрішня війна двох підпільних організацій, під час якої гинули мирні жителі по обидва боки. З польського боку, діяльність УПА, пов’язана з боротьбою за незалежність України проти совітів – менш важлива.

Кожна зі сторін зосереджується на власних кривдах та власних жертвах. Це – елемент конфлікту пам’яті тих подій у своєму часі конфлікту між двома суспільствами. Так чи інакше, сприйняття та інтерпретація будуть різні. Кожна зі сторін добирає собі до історичної політики відповідний фрагмент історії. Для польського боку – це Волинь, а не діяльність УПА в цілому. Рідко згадується про те, що останню групу, пов’язану з УПА, було розформовано у 1960 році (!). Своєю чергою, для української сторони сором’язливою темою є волинський злочин. Про нього говориться, але не присвячується належної уваги, пояснюючи це тим, що це був один із елементів діяльності підпілля, що протягом більшості періоду діяльності УПА воювала з совітами, а під час німецької окупації також і проти Німеччини.
Що важливо, є група істориків по обидва боки, яка старається розмовляти про чорні карти своїх народів, про чорні карти підпільних формувань, чорні карти польсько-українського конфлікту.

Картина наукових досліджень не підходить до картини історичної політики. Це два розбіжні світи. Варто пам’ятати про те, що на щодень у медіа-наративі ми маємо справу не з висновками науковців, не зі знаннями, які спираються на історичних джерелах, а з інформацією у спрощеній версії історії, чорно-білою, нуль-одиничною, де ви – добрі, а ті, інші – злі.
Правдою є те, що УПА великою мірою в періоді своєї діяльності воювала проти совітів, боролася за незалежну Україну, але правдою є також і те, що на початку своєї діяльності вона була створена для того, аби вести боротьбу проти поляків, аби очистити від польського населення територію, яку бандерівці визнали як етнографічно українську, де мало не бути поляків. Після приходу совітів ситуація змінилася. Зараз ми маємо приклад порозуміння між польським та українським підпіллям в обличчі спільного ворога – обидві сторони дійшли до висновку, що те, що діялось у кінцевому періоді німецької окупації не мало сенсу у пролитті крові, нічого не принесло, не визначило кордонів між обома народами. Навпаки, це хтось інший вирішив про те, як виглядатиме польсько-український кордон.

Д-р Маріуш Зайончковський

Д-р Маріуш Зайончковський – історик, політолог, доцент Інституту політичних студій Польської Академії Наук та Інституту національної пам’яті у Любліні. Займається польсько-українськими відносинами та діяльністю українського підпілля на колишніх та теперішніх землях Польщі у період Другої світової війни та у ранній повоєнний період.








Komentarze
Aby dodać komentarz pod własnym nazwiskiem musisz się zalogować, lub napisać pod tymczasowym nickiem (wymaga aktywacji)

Nick:Komentarz:
Brak komentarzy